Більшість людей, вступаючи в конфлікт, рахують суму спору — але майже ніколи не рахують вартість самої боротьби за неї. А саме цей рахунок, як зазначає медіатор і кандидат юридичних наук Олег Горецький у статті «Конфлікт — це не про справедливість, а про рахунок», і визначає, чи варто взагалі судитися.
Проблема в тому, що на початку конфлікту людина мислить не категоріями витрат і вигод, а категоріями справедливості, помсти, принципу. «Він не може так зі мною вчинити», «я доведу, що правий» — ці думки зрозумілі, але вони погані порадники для стратегічних рішень. Перший і найважливіший крок, на думку автора, — перейти від емоційної реакції до холодного розрахунку: що я вкладаю, що отримую, яка альтернатива, який ризик.
Видима частина рахунку очевидна: судовий збір, гонорар адвоката, експертизи, нотаріальне оформлення документів. Та найважче лягає невидима частина — роки очікування, втрачений робочий фокус, зруйновані ділові зв’язки, репутація, нерви, а іноді й здоров’я. Українські суди перевантажені критично: середнє навантаження на одного суддю у два-три рази перевищує європейські норми, у системі бракує суддів, а в окремих регіонах судочинство фактично зупиняється, щойно єдиний суддя йде у відпустку чи хворіє. Через це справи тягнуться роками.
Нерідко поновлення права стає неактуальним ще до фіналу: бізнес устигає збанкрутувати, гроші — знеціднитися, відносини — зруйнуватися остаточно. Людина може отримати рішення на свою користь через чотири роки процесу — і вже не мати ні сил, ні сенсу ним користуватися. Формально це перемога, фактично — програш усього, крім запису в реєстрі.
Але навіть виграний процес ще не гарантує результату. Між ухваленням рішення і його реальним виконанням існує величезний розрив: добровільно в Україні виконується лише близько двадцяти-двадцяти п’яти відсотків судових рішень. Решта потребують примусового виконання — а це новий процес, нові витрати й нове очікування без жодних гарантій навіть після всього цього. Додає й хронічно низька довіра до судів, яка робить судовий результат ще менш передбачуваним.
Для порівняння: у розвинених правових системах значну частину спорів улагоджують задовго до залу засідань — у США понад дев’яносто відсотків цивільних справ вирішується до суду. І причина не в тому, що там люди добріші, а в тому, що там навчилися рахувати реальну ціну судового шляху. Саме цього вміння, на думку автора, бракує українській правовій культурі — і саме його дає медіація як свідома альтернатива.
Звідси головна теза прагматичного підходу: суд може бути виправданим вибором — коли опонент категорично не йде на діалог, коли є чіткі докази й однозначна правова позиція, коли результат треба зафіксувати офіційно та примусово. Але це має бути свідоме рішення після тверезого розрахунку, а не рефлекторна реакція на відчуття несправедливості. Як крок за кроком оцінити реальну ціну спору й порівняти її з альтернативами, Олег Горецький докладно розкладає в посібнику «Сам собі медіатор». Придбати книгу можна на Rozetka та в «Епіцентрі».