Володимир Федорін: як Україні пробитись у гідне майбутнє?
Повернення у «щасливе минуле» неможливе. Як пробитись у гідне майбутнє?
21 лютого 2014 року на київському Майдані було тепло і гірко. Тисячі учасників революції з мокрими очима видихали «Героям слава!», прощаючись із Небесною сотнею. Гроби пропливали перед сценою, понад площею плила кача.
17 лютого 2024-го 110-та окрема механізована бригада вийшла з Авдіївки, яку героїчно боронила майже два роки.
– Слава Україні!
– Героям слава!
Не завжди майдани перемагають, але це не означає, що не варто битись.
Український страсний тиждень припадає на лютий. 10 років революції та війни. Повернення у «щасливе минуле» неможливе. Як пробитись у гідне майбутнє?
На другий день після втечі Януковича я прилетів до Грузії, щоб почати роботу над книгою про реформи в цій країні з їхнім «головним архітектором» Кахою Бендукідзе. 22 лютого 2014 року ми говорили про першочергові завдання нового українського уряду. «З того, що я чув, зрозуміло, що найкорумпованіші сфери в Україні – це держзакупівлі, судова система, збір податків», – казав тоді Каха.
Якби ми зустрілися тепер, напевно, обговорювали б ті самі речі. Прогнати «банду Януковича» виявилося простіше, ніж закласти нові основи суспільного життя.
Політично Революція гідності перемогла. Україна – це демократія, де влада змінюється внаслідок виборів.
Економічна Революція гідності далека від завершення, хоча нова команда Міноборони, яка воює з «глибинною державою» в закупівлях, дає надію, що ми й досі тримаємося правильного вектора.
Закінчується другий політичний цикл після перемоги Євромайдану. І хоча виборів у нас не буде до кінця війни, календарний початок нової президентської каденції провокує на пошук нових вікон можливостей для прискорення економічної революції.
Попри туман війни, проблеми ті самі, що й були у 2014-му. Крім згаданих вище, Каха вказував на зависокий рівень державних видатків, безглузду бюрократію, яка в найкращому разі не робить нічого, в найгіршому – створює нікому не потрібні перешкоди, правоохоронців, для яких громадяни і бізнеси – кормова база, а не об’єкт захисту.
Вікно можливостей, що відкривається перед новою старою владою, – про виведення України з останнього місця в Європі за рівнем економічної свободи, яке вона посідала до війни, хоча б до першої континентальної десятки (за даними Heritage Foundation, п’ять з 10 найвільніших економік світу – члени ЄС).
Що робити – зрозуміло: проста податкова система, зниження державних видатків, дерегулювання, відмова від презумпції винуватості бізнесу, яку сповідують наші силовики.
Інтелектуально в економічних реформах немає нічого складного. Нашим політикам і державним діячам треба лише знайти українську версію шляху, яким пройшли Польща, Естонія, Грузія.
Значно складніше знайти відповіді на питання, яких сьогодні немає і в набагато розвиненіших країн.
Якою має бути демократія в епоху соціальних мереж і всеохопної поляризації? Чи можлива вона взагалі без сильних політичних партій?
Європейська соціально-політична модель переживає випробування. Чи переживе європейська солідарність відмову від спільної аграрної політики, яка переслідує радше соціальну, ніж економічну мету – зберегти спосіб життя фермерів у країнах-членах? Приклад Польщі, яка ніяк не може навести лад на кордоні з Україною через демарші ультраправих спільнот, показує, що навіть історії успіху можуть швидко перетворитися на те, що недоброзичливець назвав би failed state.
Чи зможе Україна знайти союзників усередині країни-агресора заради перемоги над російським фашизмом? Чи варто їх шукати?
А що як ніякого європейського ідеалу більше не існує? І «колективний Захід» – це фантазія пропагандистів, і Україна прагне стати членом уявної спільноти, яка залишилась у минулому?
Відповіді на ці питання шукатимемо не лише в інтелектуальних дискусіях, а й у запеклій боротьбі. Не завжди будемо переможцями. Але завжди маємо стояти, як 110-та бригада, – доки залишаються шанси втримати позицію.
Якщо й доведеться відступити – продовжимо боротьбу на новій смузі. Завдяки нашим героям ми знаємо, як смакує перемога.
